Ветерани навчального закладу

ВЕЛИЧКО ТИМОФІЙ ІВАНОВИЧ    

     Величко Тимофій Іванович, народився в 1925 році в селі Голохвасти Ярмолинецького району Хмельницької області, за національністю - українець. Його батьки з родини бідняків. До 1941 року навчався. Закінчив 7 класів.
     У пам'яті ветерана назавжди закарбувався червневий ранок 1941 - го: не лише як початок вселенського горя, а швидше - як родинна трагедія. На ту жахливу неділю було призначено весілля його старшої сестри. Відтак, замість веселих музик і бадьорих подільських танців сільське подвір'я переповнивши тужливі, жалібні плачі.
     Наступного ранку чоловіки та юнаки призивного віку під голосіння жіноцтва курним путівцем рушили у Ярмолинці до військкомату.
     "Заздрив мобілізованим землякам, - пригадує ветеран, - адже, як усі тоді, був переконаний: зухвалих фашистів швидко переможуть і на мою долю ворогів,не залишиться?"
     Юнацькі ілюзії розвіялися, як курява на шляху, а фронт прогуркотів далеко на схід. Натомість фашисти та їх місцеві прихвосні запроваджували у селі новий порядок. Проте справжнє жахливе обличчя війни підліток побачив у проскурівському таборі для військовополонених - туди не раз ходив із сестрою у пошуку її чоловіка. Те, що побачив через колючий дріт, почув від городян, довго ввижалося уві сні, не давало спокою.
     Разом з батьками та односельцями підліток працював у господарському дворі, опановуючи хліборобське ремесло. Тоді Тимофій переконався, наскільки спільна біда зближує людей.
     У роки окупації селяни забули, що таке заздрість, недоброзичливість, натомість у стосунках земляків утверджувалися співчуття, взаємодопомога, повага, товариськість. У гурті та злагоді пережили холодні та голодні дні і ночі. Не лише свої, а й жителі довколишніх сіл переховували Тимофія та його однолітків від каторги у ненависному фашистському рейхові.
     Наприкінці березня 44 - го фронт перейшов через рідні Голохвасти, Ярмолинці, а невдовзі польові військкомати "підмели" усіх сільських дядьків та юнаків, хто підлягав призову в армію. З маршовою ротою пішов на фронт і Тимофій Величко. Можна сказати, що юнакам їхнього призову пощастило. Їх, не навчених військового ремесла, не кинули одразу в окопи під Тернопіль, де точилися запеклі бої. Як і всю роту, подільських безвусих новобранців, направили на вишкіл у військові табори. Лише через два тижні, коли призовники прийняли під Чортковим присягу, відправили у бойові частини.
     Тепер теплим словом згадує командирів батальйону - майора Толожньова - та роти - старшого лейтенанта Уткіна. Бувалі у бувальцях бойові офіцери були новобранцям за батьків і братів, не гнали під кулі, берегли, турбувалися про них.
     Величкова дивізія пройшла з боями через Тернопільщину, Міжгір'я, Хуст, Ужгород. Затим, перетнувши гірські перевали, визволяла міста і села Чехословаччини.
     "Легше всього сказати "перетнула", - згадує Тимофій Іванович. - Круті перевали долали з боями, "викурювали" фашистів з опорних пунктів. Певна річ, після кожного бою - втрати."
     З - поміж бійців ротний Уткін завжди ставив у приклад подолянина. Напевне, за те, що той був дисциплінований, кмітливий, хоробрий. Коли загинув перший номер протитанкової гвинтівки, на його місце став Тимофій. Невдовзі відвоювався і командир відділення, і ця посада дісталася рядовому Величку. Так - от, на п'ятому місяці служби під командуванням Тимофія Івановича перебували бойові розрахунки двох "петеерів" та стількох кулеметів - станкового і ручного.
     Утім, крім командирських, Величко виконував ще й обов'язки першого номера протитанкової гвинтівки. А ця загроза ворожих танків важила немало - небагато: пуд. А ще - патрони, солдатське спорядження... Було що носити. Проте до всього звикав солдат, наближаючи день Перемоги. У роті знали, що під час наступу чи в обороні відділення Величка стоятиме на танконебезпечній ділянці фронту. Хрестатих потвор треба було зупиняти прицільним вогнем гвинтівки, а піхоту відсікати кулеметами. Бої, бої, бої... Хтозна, скільки їх випало на долю подільського юнака. Не рахував Величко, проте він і досі не може збагнути, як сталось, що його, наче завороженого, обминали ворожі кулі.
     "Військові статисти стверджують, що командир відділення більше тижня не утримувався на передовій: або поранення, або похоронка, - дивується ветеран. - Ота усереднена арифметика мене чомусь обходила. За час мого командування майже тричі оновився склад відділення, а мені лише зачепило осколком палець лівої руки. Навіть у травмпункт не пішов. "
     Справді ж бо, над Тимофієм Івановичем ніби витав якийсь милосердний ангел - охоронець. У піхоті, весь час у боях, пройшов неушкодженим один рік, один місяць і 120 днів.
     "Уже гадав, що додому повернуся живим і здоровим, зітхає колишній фронтовик. - Бо уже збігав квітень переможного 1945 - го року. Не судилося, утім, збутися моїй мрії, не вберегли неньчині молитви від ворожої кулі."
... В останніх конвульсіях, люто огризаючись, ворог відкочувався до Праги. За містечком Опава на позицію полку несподівано посунули ворожі танки. Відділення Величка отримало наказ їх знищити. Вибирати позицію було ніколи. Поспіхом окопалися на відкритій місцині, яка прострілювалася ворогом. З - за пагорба виповз перший танк. Все ближче і ближче наближалась хрестата потвора. Тимофій Іванович натиснув на пуск - і вона спалахнула. Проте позицію відважних "петеерівців" вкрилирозриви фашистських снарядів. Величко збагнув, що їх взяли "на виделку". Потрібно негайно змінювати позицію. Раптом з'явився ще один танк. Командир відділення прицільно вистрелив і ще встиг побачити, як він загорівся За мить поряд розірвався ворожий снаряд, і перед очима попливли червоні кола. Прийшов до свідомості в уже згадуваному Ужгородському шпиталі. Це було 24 квітня 1945 - го року. Долікував ампутовану руку в м. Уфі.
     Скалічений війною фронтовик, при бойових нагородах (медаль "За отвагу", "За победу над фашистской Германией") повернувся у рідні Голохвасти. У відділі соціального забезпечення Ярмолинецького райвиконкому запропонували іти на курс бухгалтерів. Погодився. А що було робити у селі з однією рукою? По закінченні курсів пов'язав свою долю зі споживчою кооперацією. В 1955 році вступив до Кам’янець - Подільського кооперативного технікуму за спеціальністю Бухгалтерський облік в радянській кооперативній торгівлі і закінчив його в 1959 році. Споживчій кооперації Тимофій Іванович віддав 45 років трудового життя, де пройшов шлях від рядового бухгалтера - до керівника універсальної бази облспоживспілки.
     "База тоді розміщувалася у кількох старезних дерев’яних бараках на східній околиці Проскурова, де за кілометр була залізнична станція, - згадує Т. І. Величко. Нам постачали товари вагонами: щодень - по п'ять - шість валок. Кіньми звозили їх на оптові склади, а потім - у райцентрівські і сільські магазини. Якщо виснажені війною тварини у запрягу випадали з сил, на плечах носили добро, яке потрібно було тоді селянину. У приміські населені пункти - також.
     Поступово потихеньку розбудовувалися. На Гречанах, залізничній вузловій станції, звели універсальну базу облспоживспілки. Отримали перші воєнні "півторатонки". За їх допомогою і забезпечували товарами крамниці Хмельницького, Деражнянського, Летичівського, Старокостянтинівського районів, а також - усі 79 кооперативних райцентрівські універмаги. Роботи, звичайно, вистачало. Але ми старалися для тих, хто на фронті і в тилу наближав нашу перемогу над коричневою чумою. Співбесідник розчулено розповідав про кожного, хто з ним закладав підвалини повоєнного кооперативного опту. На жаль, більшість Величкових колег - уже за межею вічності. Усі, хто у День Перемоги за традицією зберуться за святковим столом в облспоживспілці, обов'язково згадають тих, котрі захищали Вітчизну у роки Великої Вітчизняної, а в перші повоєнні творили славу і силу споживчої кооперації Хмельниччини. І вони горді з того, що спілчанська юнь, об'єднавшись у молодіжну обласну спілку, продовжує їх добрі справи."
     Тимофій Іванович - душа ветеранів споживчої кооперації Хмельниччини. Його робочий будень розпочинається з кооперативних кабінетів. Тимофій Іванович постійно переймається клопотами спілчанської рідні, радіє її успіхам і труднощам.
     Власне, ветерани - кооператори та їх нащадки, делегували Величка у члени правління, створеного 1995 року міського товариства інвалідів Великої Вітчизняної війни та Збройних сил України. Останні п'ять років він його очолює.
     Неспокійна ця посада. Під орудою громадської ветеранської організації 485 інвалідів. З колишньою бухгалтерською скрупульозністю він заснував картотеку на кожного зі своїх колишніх бойових побратимів. Там про кожного усі дані: де мешкає, яка інвалідність, нагороди, де і коли лікувався тощо.
     "Маємо, - ділиться у своєму скромному офісі ветеран споживчої кооперації, - 200 інвалідів віком від 80 до 90 років, 26 - за 90, 42 учасники бойових дій, зокрема, 149 одиноких, на схилі літ нема до кого прихилити сиву голову." В окремій папці відомості про ветеранів - кооператорів. Наразі дістає із течки подяку товариства - листа голови правління Укоопспілки Станіславу Бабенку та головному редактору "Вісті"... Борису Шинкаруку, котрі коштом редакції передплачували кооперативні видання інвалідові Великої Вітчизняної війни, колишньому заступникові голови правління облспоживспілки О.Г.Овчаренку аж до останніх його днів. Пригадується, світлої пам'яті Олександр Григорович, уже прикутий до ліжка невиліковною недугою, неодноразово телефонував авторові цих рядків і радів кожному номеру наших газет. То була єдина ниточка, яка зв'язувала його зі споживчою кооперацією України, якій він віддав понад півстоліття трудового життя.
     В іншому журналі занотовано все, що зроблено товариством інвалідів протягом останнього часу - до 60-річчя визволення Хмельниччини від фашистських загарбників та ювілею славної Перемоги. Лише цього року члени комісії з патріотичного виховання більше десятки разів зустрічалися з вихованцями Хмельницьких загальноосвітніх шкіл. Зокрема, Тимофій Іванович та його побратим шефствували над учнями міської десятирічки №8, кооперативного торговельно-економічного коледжу. Ветерани допомогли створити музей 36-го гвардійського бомбардувального полку Другої повітряної армії. Учнівська молодь доглядає могилу командира винищувального полку, Героя Радянського Союзу Лева Шестакова, котрий мужньо загинув у небі над приміським селом Давидківці, де й знайшов свій останній спочинок, заслуживши світлу пам'ять вдячних подолян. За сприяння правління товариства інвалідів слідопити школи виявили в одному із сіл Кам'янець-Подільського району місце поховання полковника - розвідника Геннадія Гунтарьова. За сприяння Тимофія Івановича у день звільнення Хмельниччини від німецько-фашистських загарбників юні хмельничани побували на могилі відважного фронтовика. Там зустрілися з його племінником, котрий приїхав на урочистості з Російської Федерації.
     Не можна без хвилювання гортати альбом, який Тимофій Іванович власноруч підготував до 60-річчя Перемоги. У хронологічній послідовності відтворено основні віхи Великої Вітчизняної війни: розгром німецько-фашистських військ під Москвою та Ленінградом, бої за Сталінград, на Курській дузі, форсування Дніпра, визволення Києва, Проскурова.. Про це розповідають фотографії, спогади полководців (з рідкісних мемуарів) та подолян - учасників тих знаменних подій.
    Правління міського товариства інвалідів та Збройних сил, очолюваного Т.І. Величком, постійно переймається проблемами колишніх фронтовиків, надто – самотніх похилого віку. На день народження їм вручають квіти та подарунки, привселюдно вшановують з нагоди пам'ятних дат. Зі скромних спонсорських пожертвувань, які вносять кооперативні організації і підприємства, допомагають тим, хто отримує мізерні пенсії.
     У домашньому архіві героя нашої оповіді зберігається папка, з пам'ятними скарбами: бойовими відзнаками, першим квитком пайовика, виданим 17 грудня 1945 року, численними нагородами за багаторічну сумлінну праці у споживчій кооперації.
     Коли переглядав ці реліквії, пригадалися слова Антуана де Сент-Екзюпері, відомого французького військового пілота та письменника, котрий свого часу вимовив відому в усьому світі фразу: «Посади дерево, вирости сина..» Тимофій Іванович перевершив цей мінімум. З дружиною Тетяною Миколаївною, на жаль уже покійною, він виховав дві доньки. Тепер уже няньчить чотирьох онуків і трьох правнуків. На виділеній земельній ділянці спорудив невеликий будинок (за який майже десять років повертав банківський кредит), виплекав садочок. Так що недаремно прожив. Віриться, що Т.І. Величко ще багато зробить добра задля людей, бо ювіляру лише вісімдесят.
    Нехай Господь допомагає Тимофію Івановичу у добрих справах!

Розробка сайту:  uaBiznes.info